Маріупольці Альбертас і Валентина Тамашаускас провели у блокаді 22 дні та були вимушені пішки вийти з міста. Дівчина на той момент була на п’ятому місяці вагітності. Дорога з окупації зайняла чимало часу і сьогодні родина інтегрувалася у громаду Києва.
Про те, що довелося пережити йому з вагітною дружиою у блокаді, Альбертас розповів проєкту “Портрети Маріуполя”.
Вважали, що Маріуполь надійно захищений
За часи роботи в муніципалітеті Маріуполя, Альбертас взяв участь у втіленні нової транспортної моделі міста, кардинально змінилася ситуація з громадським транспортом, у Маріуполі з’явилися нові комфортабельні автобуси та тролейбуси. Транспорт почав ходити, як годинники. З колегами вони шуткували, що в Німеччині транспорт ходить як в Маріуполі, і планували ще подальші позитивні зміни.
“Ми познайомилися з Валентиною у 2017 році, на роботі у мерії Маріуполя. Я займався логістикою, велорухом, а дружина – депутатською діяльністю, децентралізацією. Навіть 23 лютого 2022 я спілкувався з людьми по велоспорту, ми ще тоді пошуткували – якщо не почнеться війна, то все зробимо для розвитку міста. Та зустріч закінчилась о 10-й вечора, і вже вранці почався повномасштабний наступ росіян, ми прокинулись від вибухів в аеропорту, оскільки проживали за декілька кілометрів від нього. 24 лютого 2022 я поїхав на роботу, ми займалися евакуацією Департаменту транспорту, надавали захисникам техніку та будівлі, робили все потрібне. Перші три дні працював, аби не зійти з розуму. Колеги пропонували виїжджати, але ми вважали, що стріляють усюди, а Маріуполь найбезпечніше місто, оскільки є “Азов” та Нацгвардія. І якщо що, то сідаємо у машину та їдемо. Але 28 лютого 2022 я прокидаюсь зранку, дивлюсь у вікно – і в нас вже повалені дерева, багато військових в місті, десь риють окопи, стоїть танк. Але ми не припускали, що зможуть постраждати цивільні. Ми зібрали речі й перейшли у Приморський район”, – розповідає Альбертас.
Його дружина Валентина на той момент була вагітна на п’ятому місяці, стать малюка ще була невідома. Дізнатися про це подружжя мало 26 лютого на гендерній вечірці, на яку друзі готували сюрпризи. Проте почалися відключення світла та життя на виживання, потім не було змоги зв’язатися з рідними, по місту доводилося їздити на велосипеді.
4 березня 2022 Альберт дістався додому, забрав деякі речі, продукти та воду. Перший шок чолвік відчув, коли проїхав проспектом Будівельників, побачив розбиті будинки у центрі Маріуполя. Зрозумів, що ніякі бомбосховища не врятують, і треба їхати. Життя у ті дні звелося до пошуків води та дров, а місто бомбили щодня. Підтримати свій емоційний стан Альберту вдалося завдяки жартам з сусідами та колегами, здоров’я дружини також підтримували оточуючі – приносили дефіцитні фрукти, замість вітамінів Валентина приймала валеріанку.
Йшли пішки декілька кілометрів
Згодом Альбертас від знайомих дізнався маршрути виїзду з міста, і що цей шлях життя проходить повз їхній район перебування. Будь-яку інформацію Альберт також отримував, коли підіймався на 9-й поверх одного з будинків і ловив зв’язок. Але на смартфоні залишалися останні 10% заряду. І 17 березня 2022 Альберт і Валентина узяли два рюкзаки та іграшку-мартина. Так, вони пішки вирушили проспектом Нахімова у бік селища Мелекіне.
“Коли ми йшли, я постійно відволікав Валентину, оскільки з боку парку було багато тіл загиблих – вони лежали вздовж шляху та на лавках. Дружина вагітна, тому я все ніс на собі. Біля церкви Петра Могили нам чоловік запропонував відвезти нас до морського порту. Ми погодилися. І там побачили людей, які йшли з міста. Там нам запропонували доїхати до Бердянська, ми сіли, проїхали 200 м, і тут водій каже: “З вас 200 доларів з кожного, готівкою і зараз. На карту не цікавить, давай доларами”. І ми пішли пішки далі. Дійшли до місця, де мав бути блок-пост, але його не було. І тут нас зустріли якісь дивні чоловіки з радянською символікою, подивилися документи, спитали звідки ми і відпустили. Ми пройшли декілька кілометрів до селища Портовське, і раптом нас підібрали люди і довезли до Коси. Там зустріли колег, вони допомогли розташуватися у санаторії. Приміщення було без опалення. На Косі було тихо. Дуже пощастило, що потім нас відвезли у Ялту, і ми прийшли трохи в норму. Також люди допомогли забрати з міста родичів: “Кажи адреси та фрази, які зрозуміють лише вони, я заберу”. Проте було відчуття, що треба рухатись якомога далі. Я бачив, як росіяни відбирали на блок-постах речі, ставили провокативні питання з московським акцентом типу “Чи любиш ти Україну, чому їдеш з Маріуполя”. Потім ми дісталися Бердянська”, – пригадує Альбертас.
Кілька днів подружжя Тамашаускас намагалися виїхати автобусами з Бердянська. Ще на кілька днів залишилися у Запоріжжі і здивувалися контрасту – тут, за 300 кілометрів від понівеченого Маріуполя, стоять цілі будинки, і люди прогулюються вулицею. У Дніпрі вдалося зробити обстеження для Валентини у місцевій лікарні – з дитиною та мамою все було добре, тільки був низький гемоглобін, адже в блокадному місті були проблеми з харчуванням. Потім Альберту запропонували роботу та житло в Києві. Так, маріупольці почали життя наново у столиці.
Живемо у Києві, але працюємо для Маріуполя
Коли ж життя дещо владналося, вдалося розташуватися у столиці, сталася довгоочікувана подія – в липні 2022 народилася дівчинка. Альбертас і Валентина назвали доньку Олівією. Саме заради неї вони покинули небезпечний Маріуполь.
Рідного міста Альбертасу та Валентині дуже не вистачає, проте в київську громаду маріупольцям інтегруватися вдалося. Тим більше, що саме тут їх дуже підтримали місцеві. Зараз Альбертас продовжує роботу над маріупольськими проєктами – муралами, виставками, урбаністикою, логістикою. Маріуполець і надалі прагне вдосконалити та покращити рідне місто, адже вірить, що Перемога та визволення скоро настануть. І над розвитком треба працювати вже зараз.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.