Малюнки переселенки з Маріуполя Анастасії Пономарьової впізнавані українцями вже рік. Листівки, календарі, стікери про Маріуполь та серії ілюстрацій про греків Надазов’я в її особливому стилі прийшлися до серця багатьом. Проте, це не єдина справа, якою займається жінка після втрати рідної домівки через війну. Анастасія малює терапевтичні казки для постраждалих від бойових дій дітей, а також керує проєктом для ВПО “Code Club Маріуполь”.
Маріуполь не скиглив – Маріуполь боровся
У Маріуполі Анастасія Пономарьова викладала у школі географію та біологію, координувала освітній центр з робототехніки “Code Club Маріуполь” для дітей. А також багато малювала, організовувала фестивалі, освітні та культурні заходи. Створила ілюстрації для розмальовки “Розмалюй місто” з історичними пам’ятками міста та путівник “Прогулянка з Маріком та Марічкою”.
Анастасія каже, що всі вісім років пам’ятала, що йде війна, і перед 24 лютим мала змішані передчуття, але не очікувала, що це буде в таких масштабах. До того ж, на її пам’яті трагедія на МКР Східний 25 січня 2015 року, коли росіяни з РСЗВ відкрили вогонь по мирному району Маріуполя зранку. Анастасія жила та працювала в одній зі шкіл району, і після обстрілу п’ять днів вона займалася допомогою постраждалим разом з іншими містянами.
“Я не буду оригінальною – у Маріуполі мені подобалось море. Коли ти живеш на морі, це особливий ритм міста і особливий ритм життя. Його не можна описати, якось передати. Тоді, у 2015-му, здавалося, що це така страшна трагедія, що страшніше вже бути не може. А потім ти розумієш, це як твоя хата: коли у твоїй хаті насмітили, тобі, щоб прийти до тями, треба піти і щось робити, приводити до ладу. Перші дні було відчуття родини. Допомагали всі, реально допомагали. І була така класна фраза, що Маріуполь не скиглить, Маріуполь зціпив зуби і бореться. І це боролися люди”, – пригадує ті часи Анастасія.
Після пережитого жаху життя продовжилося, маріупольчанка малювала, вивчала етнічні орнаменти, ілюструвала Шевченка, навчала дітей.
Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, відчула його однією з перших – у її крайньому будинку, що в 10 км від блокпосту на “Східному” вже з 4 ранку не було світла. Увесь день вона пробула у підвалі, вибухи не припинялися, і коли, врешті, вдалося виїхати машиною з рідними з Лівобережного району у Центральний до подруги, сподівалася, що ще зможе повернутись додому.
“Лівий вже палав, і там неможливо було залишатися. І ми поїхали до центра міста, до вечора були там, трохи заспокоїлись, розслабились. Діти бігали по кухні, сиділи у сховищі, але було в принципі нормально. І ввечері прийшла новина про захоплення Мелітополя. В подруги якраз знайомі в Дніпрі, треба було швидко приймати рішення, і ми поїхали разом з ними в Дніпро. Всім тим складом, дев’ять людей, в абсолютно незнайому квартиру до її знайомих. Подруга з двома дітьми і котом – і ми усі разом в трикімнатній квартирі були якийсь час”, – розповідає про свій виїзд з Маріуполя в ніч з 24 на 25 лютого 2022 Анастасія Пономарьова.
Далі був важкий період інформаційної блокади, відсутність зв’язку з містом. Щодня Анастасія набирала по 10-15 номерів і слухала у відповідь лише тишу. Від безсилля їй хотілося кричати.
Малюнки про Маріуполь та особливий ескізник
Створення ілюстрацій та взагалі малювання стало для Анастасії порятунком під час війні. В Дніпрі вона й почала малювати казки. Найціннішими також були малюнки знакових місць Маріуполя, які нищили росіяни, і які так багато значили для містян – Драматичний театр, Будинок з годинником, відреставрований пірс на пляжі, будинок Гампера, Вежа, Будинки зі шпилями тощо.
“Малювати місця Маріуполя – це моя арт-терапія, моє лікування. Я поновлюю їх для себе, в першу чергу, а не тільки для маріупольців. Щоб не забути”, – додає героїня.
Проте в неї є окремий особливий ескізник – в ньому Анастасія малює свічки, і таким чином шанує пам’ять та поминає тих, хто загинув на цій війні. А звісток жахливих було, на жаль, багато. Війна забрала в Анастасії дорогих друзів та знайомих – Володимира Гагаріна, Асю Бєглярову, Тетяну Котлубей…
Як почалися терапевтичні казки
З Дніпра Анастасія Пономарьова поїхала у Дрогобич, адже саме там знайшлася квартира для її родини. Наразі маріупольчанка координує проєкт для дітей ВПО у БФ “Карітас” та ще декілька волонтерських програм, займається реабілітацією дітей з посттравматичним синдромом.
Терапевтичні ілюстрації Анастасія малює за сюжетами казкотерапевта Галини Вдовиченко, завдяки донатам та допомозі “Карітас Україна” надрукували 1200 листівок, згодом фонд на власні кошти видав ще одну тисячу. Усі їх розповсюдили по Україні.
“А потім казки розповсюдились не лише в Україні, а й за її межами, дійшлі до Німеччини, де тільки не були. Пані Галина читає казки дітям тут і за кордоном. Потім зібралися психологи з різних країн, і ті методики, що в нас були ще в Маріуполі – монстрики, супергерої – ми їх адаптували під воєнний час, зробили, знов таки, терапевтичні методики для дітей. Вони є в загальному доступі, їх можна брати і займатися з дітьми, все це абсолютно відкрито. Також малюю потроху проєкти про маріупольську мотанку, маріупольські відновлені будиночки”, – розповідає про свою справу Анастасія.
І хоча вона чудово пристосувалася до життя у Дрогобичі, знає все навкруги навіть краще за місцевих, з усіма спілкується та співпрацює, рідний дім у серці все одно болить. Адже ніщо та ніколи не зможе замінити прожите та закарбоване в пам’яті у Маріуполі.
“Що таке місто? Це ж емоції. Місце, де ти перший раз гуляв, де ти закохався, де ти їв чебуреки. Це асоціації! І вони наростають поступово. І в Маріуполі ці асоціації наростали все життя. Тут вони будуть з часом, але не так швидко. І є різниця – асоціації року чи асоціації всього життя. Це не про комфортне місто, це не про комфортні умови життя, це про ті емоційні прив’язки до міста, які в тебе є”, – ділиться власними думками мисткиня.
До речі, портрет Маріуполя Анастасія Пономарева свого часу вже малювала — це зображення маленької дитини моря з серденьком, яке вміщає в себе любов до свого міста і людей. В руках дитинка тримає маленький паперовий кораблик, що символізує силу та крихкість одночасно. Але зараз художниця додала б до малюнка зброю чи каску.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.