Маріуполець Андрій Гришин перебував у Драматичному театрі 10 днів: на власні очі він бачив життя кількох сотень дорослих та дітей, які обрали саме це місце у центрі, як сховище від війни. Йому вдалося виїхати з міста напередодні бомбардування росіянами театру. Пригадує, що коли почув про трагедію, перед очима побачив безліч маріупольців, з якими жив у центрі міста.
Сьогодні Андрій студент КНУТКіК ім. Карпенко-Карого в Києві. Він мріє відродити театр у деокупованому Маріуполі. Для цього обрав професію режисера. Проєкту “Портрети Маріуполя” Андрій Гришин розповів про пережите у блокаді, життя людей у Драмтеатрі, та чи були там насправді військові, як про це запевняє російська пропаганда. Далі розповідь з його слів.
“Побачив Маріуполь – він увесь палає”
У мирний час я навчався у Маріупольському фаховому коледжі культури та мистецтв на акторському відділенні. Займався театром, ходив у театр. Проживав у гуртожитку коледжу на вул. Італійській. Маріуполь – це, як би пафосно не звучало, це життя, його вулиці, театр, фонтан за Драмтеатром, проспект Миру від театру до ДТСААФу, це море і сонце. Ми завжди з гуртожитком ходили до моря ввечері. В мене досі зберіглося фото з узбережжя, яке ми зробили 19 лютого 2022.
Ніч з 4 на 5 березня 2022 року була остання у нашому гуртожитку. Десь о 1:00 я почув, як дуже гучно над містом працює літак, як наближається звук, і почув випуск ракети, що дуже гучно летіла, і я відчував, як вона була над нами. Вже тоді ми спали в коридорах на якихось матрацах. Десь поряд стався вибух, у гуртожитку повідкривалися усі вікна, повибивало шибки. Ця ніч була найстрашніша, тому що ти не знаєш, куди бігти вночі, що робити.
Потім ми ще піднялися на п’ятий поверх гуртожитку, нам було цікаво, що відбувається. І тоді я побачив місто, воно все було червоне і все палало, вибухи всюди на горизонті. 5 березня 2022 ми переїхали жити в Драмтеатр, тому що в районі “Тищика” вже починалися бойові дії, й були влучання.
Театр приймав усіх людей
Ми жили разом з акторами Оленою Білою та Ігорем Китришем. Тоді у театрі ще було більш-менш безпечно.
Коли я вперше зайшов у театр, побачив дуже багато людей, вони були всюди: в коридорах, на сходинках, в залах, у фойє. Розбирали та спалювали декорації, які ще два-три тижні бачив у виставах. Розумів, що це рятує людей. І десь з 5 березня 2022 почалася така навала людей у театрі, їх ставало ще більше, людей десь 600. До того ж 5 березня повинна була бути евакуація, й одним з її пунктів була площа біля Драмтеатру. Люди з’їжджалися, навіть якимось дивом з Лівого берега, а назад вже не могли повернутися, і вони залишалися в театрі.
Театр приймав людей, за коменданта був актор Сергій Забогонський, він усім керував.
Спочатку все було неорганізовано, але потім наші військові привезли польову кухню, чоловіки шукали дрова, жінки у бутафорському цеху готували їжу, продукти, різні заготівлі. Коли пішов сніг, а потім почав танути, зі зливок ми збирали воду, кип’ятили. В театрі давали їжу – вранці окріп і 4 шматки печива на людину, а на дитину давали, здається, 8 шматочків печива. На обід десь о 16-й давали тарілку юшки з чимось. Так ми й жили… Зараз розумію, що це жахливо, ти недоїдаєш, п’єш якусь воду з пожежних резервуарів, але тоді я усвідомлював, що кожен день може бути останнім. Ми ще жартували, що завжди мріяли жити в центрі міста: і от, я живу в центрі міста.
Люстра у залі театру висіла, єдине що залу вже майже не було: дубові крісла люди просто виривали та спалювали. Це війна і нічого страшного в цьому нема. Люстру ніхто не спускав, і вона залишалась під стелею.
З 13 березня почались сильні обстріли саме центра Маріуполя, і туди, де була польова кухня, біля театру, в дах, прилетіла міна, і поранила людей. Тоді я побачив перших поранених, кров, а потім трупи. З театру також добре було видно завод “Азовсталь”. З гримерки ми постійно бачили, як літаки літали та скидали бомби, було видно, як вогняні кулі підіймалися.
Перші колони від Драмтеатру
14 березня 2022 відправилася перша колона з театру, коли стало зрозуміло, що евакуації не буде, тоді 20-30 машин поїхали в бік Запоріжжя по запорізькій трасі. Повернулося може машин п’ять, обстріляли колону. А потім люди вирішили ще раз спробувати й поїхали понад морем у бік Бердянська і виїхали.
В театрі з’явився генератор, і ми підзарядили телефони. Від церкви, що поблизу, додзвонилися в Одесу, дізналися новини, додзвонилися знайомим у Бердянськ, і вони сказали, що можна їхати, але обережно, оскільки є міни. В ночі з 14 на 15 березня був такий страшний обстріл, десь опівночі, ще військові прийшли й розповіли, що лінія фронту йде до центру, тяжка була ніч, думали їхати чи не їхати. Якесь таке відчуття було, що якщо залишимось тут, то помремо. І, якщо поїдемо, не факт чи будемо жити. Ми вирішили хоча б спробувати.
15 березня сіли в машину і поїхали у Бердянськ о 10 ранку і десь о 7 вечора вже були у місті. Там було тихо, нас заселили безкоштовно у приватну туристичну базу, що на березі моря. Пам’ятаю, вранці після цього жаху, я виспався, хоча кімната не опалювалася, на нас було по п’ять ковдр. І я пішов покурити на терасу на другому поверсі, і море тихе, сонце встає, так красиво, спокійно.
“Бережу номерок з гардероба“
Про бомбардування драмтеатру Маріуполя я дізнався по дорозі у Запоріжжя, ми випадково з дівчиною сіли в евакуаційні автобуси, які доправила Україна. В окупованому Бердянську я не планував залишатись.
У людей в автобусі з’явився зв’язок, вони говорили про театр. Я нічого не розумів, сусідка показала фото. І в мене одразу в голові оці люди в коридорах, під сценою – люди, люди, люди… Дуже багато дітей різного віку у підвалі. Коли росіяни починали стріляти, їхні мами співали колискові всі разом. Це була моторошна картина, до сліз. Сам себе дитиною відчував.
Серед людей у драмтеатрі були й мої знайомі, які залишились, деякі вижили і виїхали. Кажуть, що точної цифри людей у театрі немає, десь 500-600, але я думаю, що було 800, дуже багато.
Там не було військових, як кажуть росіяни. Я завжди дивувався, але вони навіть не заходили у будівлю: привозили продукти та швидко їхали назад. Перед тим, як скинули бомбу, вони привезли багато ящиків з тушонкою, але в театр не заходили. Навіть поліції в театрі не було.
А потім я щось поліз у пальто і знайшов номерок з гардероба Драмтеатру. І він досі зі мною. Я сказав собі, що цей номерок повернеться зі мною до рідного міста.
***
Маріуполець Андрій Гришин деякий час мешкав в Одесі та вирішив вступити у виш. Після пережитого він зрозумів, що немає морального права залишати театральну справу. Адже театр фактично врятував його життя у блокаді.
У Київ Андрій закохався, тут він здобуває освіту режисера драматичного театру, любить відвідувати Молодий театр, йому подобаються столичні вулички, люди… Але зізнається, що інтегруватися у нову громаду поки не вдалося, оскільки своїм домом вважає саме Маріуполь.
“Там все моє. Душею я ще живу в Маріуполі. І я не хочу більше нікуди. Якби я намалював портрет Маріуполя, це був би білий-білий театр, багато людей в кольорових одежах та вцілілий червоний дах театру…”, – завершує свій монолог Андрій Гришин.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.