Переселенка Анна Осіна допомагає землякам у центрі “ЯМаріуполь” у Тернополі. Російсько-українську війну вона відчула на собі двічі: у 2015 році та 24 лютого 2022 року. Адже жінка з родиною мешкала в МКР Східний, районі, який страждав першим під обстрілами ворога.
Анна Осіна до повномасштабного вторгнення була у декретній відпустці, виховувала двох дівчат, приділяла час їхньому розвитку. Разом з ними любила відпочивати біля Драмтеатру, у парках, прогулюватися до моря та милуватися ним на пірсі. Влітку ж їздили на Білосарайську косу.
Коли російська навала пішла на Маріуполь, Анна 24 лютого 2022 прагнула врятувати життя родини, адже ще 24 січня 2015 року пережила обстріл МКР Східний. Проте вмовити рідних і взагалі багатьох маріупольців покинути небезпечне місце, за її словами, було дуже важко.
“Ми жили на Східному, і з найпершого обстрілу я відчувала, що б не було далі, я не хочу знаходитись у місті. Я розбудила чоловіка і сказала: “Ми зараз виїжджаємо, просто їдемо за місто. Неважливо, що буде чи не буде, я просто не хочу ще раз це переживати”. Тому що, коли у 2015 році був обстріл, я з шестимісячною донечкою потрапила в самий епіцентр — навкруги нашого будинку з трьох сторін вибухнули снаряди. І знов таке переживати я просто не хотіла. Ну, і мені не вдалося вмовити. Мама з бабусею категорично сказали, що нікуди не поїдуть, що все буде добре, у нас такий комбінат, хто по ньому буде стріляти? Мовляв, просто приїдьте, ми поговоримо. І 25 лютого 2022 о 7 ранку я була вже у мами й вмовляла її поїхати. І з того моменту ми залишились вже в Кальміуському районі, тільки двома зупинками далі від моєї мами”, — пригадує страшні миті свого життя Анна.
До того ж, страшним днем для неї став той, коли вдалося виїхати з облоги. Їй та її родині пощастило пробратися коридором, оголошеним лише на кілька годин 5 березня 2022. На збори було лише 20 хвилин. Анна каже, що думки виїхати з міста у неї були постійно, але, коли це все ж таки сталося, вона не думала, що поїде з рідного Маріуполя назавжди.
У тій евакуаційній колоні було сім автівок, і чоловік з першої машини порадив дітей садити посередині, оскільки люди вже знали, що росіяни стріляють по транспорту.
“Це було найважче, тому що в такій ситуації від тебе нічого не залежить, вся надія тільки на Бога. З цією думкою ми їхали аж до Тернополя. В кожному місці, де нам вдавалося їхати далі, було це відчуття вдячності, що нам хтось допомагає, воно тримало і давало наснаги рухатися далі”, — пригадує героїня.
Після виїзду у Тернопіль вона зверталася до журналістів, намагалася донести світу те, що в Маріуполі гинуть люди, там відсутній зв’язок, відбувається справжня гуманітарна катастрофа і виходу з міста практично немає. Шукала усюди будь-яку інформацію про події у місті, звістку про дорогих серцю людей.
На жаль, Анна дізналася про загибель близьких друзів — подруги Асі та її чоловіка Дениса.
“Мені вдалося знайти чат будинку, де вони були з дітьми та з батьками чоловіка. Люди, які вийшли, розповідали, що вони сидять там. Я питала, чому не їдуть, знала, що в них дві автівки. Але 18 березня 2022 в них вже не було змоги виїхати, тому що були потрапляння в автівки. 21 березня Асі вдалося ще відправити повідомлення, що вони тримаються, але виходити пішки боялися і не могли, тому що у старшого сина були певні труднощі, він не міг пройти таку відстань. 24 березня вже було два повідомлення від різних людей з того будинку, що вони бачили, коли Ася з Денисом піднялися до квартири забрати якісь речі для дітей, щось з продуктів, і було пряме потрапляння снаряда у будинок: Ася загинула одразу, а Денис ще зміг попрощатися з батьками. Всі, хто знав Асю, хто хоч раз її бачив, всі були в неї закохані. Ніхто не вірив, і навіть зараз, після того, як їх перепоховали, ніхто не вірить, що таке могло трапитись”, — з болем у серці розповіла Анна журналісту.
Робота у центрі “Я Маріуполь”
У Тернополі Анна Осіна деякий час приходила у себе після пережитого, намагалась адаптуватись до нових обставин. Тут вона захотіла допомагати людям, якось надати їм почуття дому, щоб вони могли триматися далі. І хоча змогла інтегруватися у нову громаду, все ж таки не почуває себе як вдома. Але нові друзі надали їй підтримку та турботу. І зараз вона працює адміністраторкою у центрі “ЯМаріуполь”.
“Я дійсно пишаюся людьми, які стільки всього подолали, щоб бути тут, бути незалежними, висловлювати свою думку, що Маріуполь — це Україна, що ми хочемо бути незалежними українцями та жити в Україні, хочемо бути щасливими. І такої любові, яку давали нашим дітям в Маріуполі, ще пошукати треба в інших містах”, — каже жінка.
Портрет Маріуполя Анна намалювала б саме з Асею, яка дарувала любов та щастя дітям. І звісно ж на картині були б діти міста, в якому багато чого було для їхнього розвитку: сучасна льодова арена, хокейний клуб, танцювальні та спортивні гуртки та ласкаве море…
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.