Андрій та Вікторія Войцеховські були серед тих небагатьох маріупольців, яким пощастило виїхати 25 лютого 2022 року евакуаційним потягом з Маріуполя. У місті Андрія знали як ініціатора створення скейт-парку та творчих івентів, художника, активіста. Вікторія ж займалося анімацією, проводила воркшопи і мріяла відкрити студію.
Свою власну історію та про інтеграцію у громаду Тернополя вони розповіли проєкту “Портрети Маріуполя”.
Сьогодні родина Войцеховських – переселенці у Тернополі. Андрій їздить на Донеччину з волонтерською місією, а Вікторія відкрила свою справу та працевлаштувала переселенців-митців. Зараз вона створює патріотичні мультфільми, за основу яких взяті події у Маріуполі.
Кохання на різних мовах
Андрій та росіянка Вікторія познайомилися за кордоном, коли каталися на скейтах. Деякий час жили в Південній Америці, але потім повернулися до Маріуполя. Тут, у приморському місті вони народили сина. Завдяки тому, що виховують його в англомовному середовищі, їх впізнавали маріупольці.
Родина Войцеховських багатомовна, вони володіють до того ж іспанською, англійською, трохи португальською тощо. Вікторія спочатку не розуміла українську, але це інтерв’ю вона дала саме українською.
“Коли ми на медовий місяць поїхали до Львова, нічого не розуміла взагалі. Сиджу, думаю — де тут взагалі братній народ? Заходжу в супермаркет — що таке буряк, що таке кульок? Навіть в Маріуполі місцева російська — не така вже і російська. Потім ми почали співпрацювати з організацією “Молодь з місією”, так сталося, що тут було багато працівників з США, Канади, Австралії, тобто англомовних, і ми весь час спілкувалися з ними, і Леончик вже народився. І якось так сталося, що у Леона перше слово було англійською”, — додає Вікторія.
У Маріуполі маленького Леона Войцеховського місцеві називали американцем і саме завдяки тому, що він говорить англійською, родину впізнали на іншому куточку України.
Напружені роки війни
Проте війна для них почалася раніше, з 2014 року.
“Моя сестра, до речі, майже під обстріл Східного потрапила. Потім я їздив з волонтерською роботою ближче до зони бойових дій. Ми жили на Східному, і в нас з вікон завжди можна було чути вибухи, постріли. І ми ніби звикли, але вже коли ти виїжджаєш з Маріуполя і далеко від вибухів і пострілів, тільки тоді розумієш, що ти весь час жив під напругою”, – ділиться Андрій.
Вікторія ж вперше приїхала в Україну у 2015 році, і бачити обстріляні будинки їй було жахливо. Дівчину вразили креативні та ініціативні українці.
До речі, це саме їхні фото з мітингу 22.02.22 облетіли багато іноземних ЗМІ. Тоді, після промови путіна, вони знайшли великий прапор України і пішли на мітинг у центр Маріуполя.
“Для нас було важливо публічно показати нашу позицію. Тому що ми знали, що це буде бачити світ, що хтось буде це фотографувати, знімати на відео і ми хотіли, щоб світ знав, що Маріуполь хоче бути Україною, він є Україною, і точно не хоче ніяких “руськіх мирів”. І потім там вже виявилось, що ми одні з небагатьох, хто спілкувався англійською”, — пригадує Андрій Войцеховський.
Почуття у рюкзак та на потяг
Повномасштабне вторгнення Войцеховські пригадують, як шокову подію. 24 лютого неподалік від Андрія впали снаряди, родина швидко виїхала зі Східного мікрорайону у центр міста. Без речей, з одним рюкзаком та собакою. Переховувались у підвалі церкви й бачили, як знайомі виїжджають на власних автівках.
“І потім ми дізнаємось, що є один евакуаційний потяг о першій годині ночі. Спочатку було дуже важко вирішити сісти на той потяг. Бо, по-перше, ніхто з моїх родичів не хотів їхати. По-друге, в підвалі ти себе відчуваєш дуже безпечно, а сідати в якийсь потяг, який іде через всю країну, де йде війна, то це відчувається дуже небезпечно. Але найважче було переконати маму. Я розумів, що ми несемо відповідальність за свою дитину, і за нього ніхто не прийме це рішення, окрім нас. Ми вирішили виїжджати, і переконали ще деяких друзів. Це був ніби туман або жахливий сон. Ти не віриш до кінця, що це відбувається, і це якийсь сюр, і ти не віриш, що це рішення ти реально приймаєш через те, що реально почалася війна”, — ділиться Андрій.
Пригадуючи той потяг з Маріуполя, Войцеховські розповідають про майже порожні вагони, які почали наповнюватися лише у Дніпрі, якісь зупинки, сирени почуті у Львові. Звідти родина поїхала у вже знайомий по роботі Тернопіль. Їх у себе в квартирі прийняли друзі, ходили разом з ними до бомбосховища, війну було легше переживати гуртом.
Згодом більш пристосувалися і почали інтегруватися у нову громаду, завели нових друзів, подобається місцева культура та скейт-парк. Сам же Тернопіль Андрій називає маленьким пряничним містечком.
Літаки – дракони, а танки – хробаки
Після евакуації з Маріуполя Вікторія Войцеховська почала проєкт з анімаційних відео, влаштувала у свою студію чотирьох митців-переселенців і зараз знімає фільм.
“Я і раніше хотіла зробити фільм, і в мене були якісь ідеї, але це не доходило до етапу, коли б мені хтось сказав: “Класна ідея, ось тобі гроші, роби”. І коли на початку війни Андрій мене змусив поїхати спочатку в Нідерланди, я там пробула 2 місяці, потім повернулась і по дорозі в Тернопіль зустріла чоловіка, який мені вирішив надати гроші на проєкт. Він слухав, що я розповідала про свою роботу і каже: “Клас, мені подобається, давай ти зробиш фільм, я тобі дам гроші на це”. Я кажу: “Ого, клас”, і почала думати, що можна зробити. Мені хотілося, щоб хтось почув цю історію, і в нього змінився трохи світогляд”, — розповідає про початок великої творчої роботи Вікторія.
Сюжетом вона обрала казку, яка допомогла Леону пережити евакуацію з Маріуполя. Війну, агресію росії проти України, обстріли Вікторія алегорично передала у казці сюжет, де є злий король, що під впливом темної магії, руйнує світ, ворожі літаки – то дракони, танки – хробаки, а протитанкові їжаки – справжні тварини. Єдине, що може зупинити війну у казці, це любов та відвага. За задумом це буде короткометражка на 10 хвилин про війну очима дитини. Тут, у своєму мультфільмі Вікторія і намалює Маріуполь: фоном стане Східний, впізнаються куточки біля “Сільпо”, вулички до рідного будинку.
Андрій же працює у місіонерській організації “Молодь з місією”, займається гуманітарною допомогою, відвозить продукти, бронежилети, плити на схід країни. Повернувся до створення картин, хоча це ще важко йому психологічно. Мріє про Перемогу, переїзд у Дніпро та побудову скейт-парку і творчого центру.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.