Марина Артемова – двічі переселенка та дружина військового, у 2015 році через війну вона виїхала з Донецька, а навесні 2022 року була вимушена покинути й Маріуполь. Під час бомбардування була травмована і залишалася без кваліфікованої медичної допомоги деякий час. При цьому, їй все ж таки вдалося пішки вийти з Маріуполя і потім виїхати до Львова. Зараз Марина Артемова активно долучається до акцій на підтримку військовополонених і вдруге стала студенткою.
Своєю історією вона поділилася у проєкті “Портрети Маріуполя”.
Покинула Донецьк та Маріуполь
Марина з Донецька. Вона пам’ятає, яким було чудовим її рідне місто до захоплення росіянами, його класні проспекти, активне життя та атмосферу. В Донецьку наша героїня прожила 25 років. Сьогодні місто зовсім інше. Марина зізнається, що навіть люди стали іншими.
В ніч на 3 або 4 серпня 2015 року Марина приїхала до друзів у Маріуполь, сподівалася, що ще повернеться додому, спробувала шукати роботу. Тут вона полюбила море і, коли було важко на серці, приходила на Піщанку.
“Але так сталося, що лишилися далі в Маріуполі. Потім вже з’явилась сім’я – чоловік, який зараз на передовій захищає Україну, народилась дитина. Все було зав’язане на Маріуполі, але відчуття того, що я от-от – і повернусь в Донецьк, не було. На момент 24 лютого 2022 я вже не працювала, а до цього – в компанії Trinity. Я доєдналась до ініціативної групи “Маріуполь сортує” у 2019 році. Прийшла на захід біля Вежі, там познайомилась з дівчатами та хлопцями, і вони мене запросили долучитись. Організація, до речі, досі існує, всі звідти живі. Невдовзі в нас буде проєкт, нас підтримує “Zero Waste Alliance Ukraine”, тобто ми будемо знов продовжувати якісь дії в цьому напрямку”, – ділиться Марина.
На жаль, війна, яка вже позбавила її рідного дому, забрала його і вдруге. В лютому 2022 Марина вирішила, що їхати з Маріуполя на останньому потязі в Одесу не буде, і на таксі поїхала з вокзалу назад, до міста.
У квартирі просто діра
Травму під час обстрілу Марина отримала 12 березня 2022, коли піднялася з підвалу у квартиру з сином. Тієї ночі було дуже холодно. Вона прокинулась у підвалі разом с сином десь о 01:30, дитина попросила погрітись у квартирі. Там ще були цілими вікна, і було міфічне відчуття відносної безпеки. Аби потрапити у квартиру варто було пройти сходами та відчинити перегородку, яка не відкривалась.
У квартирі Марина встигла перевдягнути сина і заснути з ним. Родину збудили обстріли, які почалися, як висловилася дівчина, в “улюблений час окупантів” – о четвертій ранку. Хутко зібрались, і хлопчик вийшов за перегородку. Марина ж не встигла, оскільки хвиля від першого прильоту прийшлася на їхнє подвір’я. Ще одне влучання з боку проспекту Миру – і на Марину впали міцні металеві двері.
“Я зрозуміла, що вони впали на мене, до малого не дістали, зупинились на мені. Що я при тямі, що пройшло не багато часу, я не втрачала свідомість, бачила, що сусіди підійшли – нас залишилось дві сімʼї на поверсі, але в них заклинило двері, перед ними шматок стіни впав. Я почала кликати про допомогу, тому що знала, що ще є вище люди. В ті секунди майже одразу я вже під тими дверима почула, що був ще один приліт, і після цього полетіло скло, і впав наш балкон”, – пригадує страшні миті свого життя Марина.
Дитині вдалося пролізти до сходів, а дівчина, коли підвелася, не відчувала ноги і знову впала. Коли ж із зусиллями Марина та її син вибралися з багатоповерхівки, виявилося, що сусіди, які вийшли раніше отримали осколкові поранення. У підвалі Марина скористалася аптечкою, але не могла зрозуміти, що сталося з ногою. Під час чергового артобстрілу запалав військово-історичний музей неподалік.
Марина з сусідами почали шукати інший підвал для порятунку. Так, поступово пересуваючись, вона з сином пішки вийшли з небезпеки. Але йти Марині було важко – усюди уламки та скло. Допомагали люди. Через деякий час Марина розходилася і навіть змогла із сусідом прийти до своєї понівеченої квартири.
“Памʼятаю, що ми йшли, а вікон в будинках вже не було, були просто діри величезні, і ми чули, як по парку нашому, де пам’ятник літаку, їхав танк. Тобто ми в той момент були просто потенційною мішенню. Дійшли до іншого будинку, і в самому під’їзді було навіть відносно нормально, хоча й видно, що після пожежі. Але коли я зайшла у квартиру та побачила, що в мене з дверей повністю видно “Щирий кум” (супермаркет з іншого боку проспекту Миру) – тобто нема балкона, просто діра і залишок радіатора, навколо суцільне каміння, ніби квартира з Чорнобиля – і те, там вони в кращому стані. Не було сенсу навіть щось шукати”, – додає до розповіді Марина.
Евакуація та нові справи у Львові
З Маріуполя Марина вийшла пішки 19 березня 2022 разом із родиною, з якою перебувала у підвалі. Дістатися до Запоріжжя їй вдалося завдяки людям, яких вона вмовила підвезти по дорозі. З хворою ногою дівчина виходила пішки і знала, що їй ні за що не можна впасти – інакше більше не зможе підвестись.
У Львові переселенка потрапила до травматології, і виявилося, що в нозі розірвана звʼязка на коліні, потрібна операція. Лікарі дивувались, як дівчина увесь цей час рухалась. Але каже, що рятувалась еластичними бинтами та мазями.
Тут вона дізналася, що медичний коледж Маріуполя евакуювався у Дніпро і приймає абітурієнтів. Так, Марина швидко вирішила отримати нову професію медичної сестри. Навчається дистанційно, а практичні навички набуває на тренінгах у Львові.
“Вперше до Львова я приїхала в 2007 чи в 2008 році, мені так сподобалось. Це я ще з Донецька їздила по роботі сюди на навчання. А 24 березня 2023 року був рік, як ми приїхали сюди. Дорога з Маріуполя повністю зайняла 5 днів. І деякий час ми були в області, але в квітні 2022 вже остаточно потрапили у Львів, і я вже тоді спіймала себе на думці, що я хотіла тут жити, але не такою ціною. Інколи забуваю, де знаходжуся, і виходячи через декілька днів на вулицю ловлю себе на думці : “О, я ж у Львові…”. Зараз немає бажання ані жити тут, ані жити в Маріуполі, ані повернутись в Донецьк, або поїхати за кордон. Це якийсь такий стан, ніби в бульбашці, хоч ти і спілкуєшся з навколишнім світом. Ти кардинально нічого не плануєш, просто знаєш, чого б ти НЕ хотів робити. Щось планувати і не хочеться, і можна напланувати, а воно не станеться, тому що ми продовжуємо жити в країні, де йде війна”, – додає Марина про своє життя на новому місці.
Маріуполь в неї назавжди асоціюється з Азовським морем. Заводи, Вежу чи інші схожі з Маріуполем локації, за словами Марини, можливо знайти будь-де. А ось з морем пощастило не кожному місту. Тому на її портреті Маріуполя було б саме воно – силуети хвиль, море, мешканці міста біля води.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.