Психологиня Наталя Яковенко покинула рідний Маріуполь через війну. Починати життя знову їй довелося декілька разів – спочатку у Польщі, потім у Києві. У столиці вона керує важливим в умовах війни проєктом психологічних інтервенцій від Всесвітньої організації охорони здоров’я.
Про те, як вона їхала на потязі під обстрілами, що відбувалось на кордоні з Польщею у перші дні вторгнення росіян, та чим займається зараз вона розповіла проєкту “Портрети Маріуполя”.
Наталія була серед тих маріупольців, кому пощастило виїхати останнім евакуаційним потягом 25 лютого 2022. Деякий час вона перебувала у Кракові, але згодом все ж таки повернулася на Батьківщину.
За вісім років люди звикли до війни
Як фахівець, Наталя Яковенко бачила та розуміла, що за вісім років люди на Донеччині адаптувалися до повільних бойових дій, війна стала ніби нормою. Люди ж у столиці, наприклад, практично не придавали значення тому, що відбувається на сході України. Проте з 2014 року Наталія мала складену тривожну валізу і навіть придбала заздалегідь авто для батька на випадок обстрілів, тоді ж були припасені дві каністри палива.
“До 24 лютого 2022 декілька останніх років я працювала психологом, і здебільшого консультувала професійних гравців в покер. Що мене надихало? Вже напередодні повномасштабного вторгнення рф в мене побудувався такий графік життя та роботи, я заслужила в цієї покерній спільноті дуже гарну репутацію та могла просити більшу ціну, працювати менше. Декілька разів на рік ми з Настею могли їздити до Єгипту, літати до Барселони. Я будувала графіки так, щоб більше часу проводити з донькою, тож коли закінчувала консультування, ми сідали в таксі, їхали в центр, зазвичай в який-небудь “7 Goats”, зустрічались із друзями. Це був хороший графік життя, він мені подобався”, – ділиться Наталя.
Донька Наталі Настя у 2021 році перейшла з індивідуального навчання у школі – стала бувати на уроках, подружилася з однокласниками. І це теж було важливим. Тобто, життя йшло, як треба.
Проте 24 лютого 2022 Наталя прокинулася о 4:30, почула перші постріли й зрозуміла, що все почалося. Телефонувала усім близьким, зібрала їх у себе, аби порадитись. На жаль, виїжджати одразу не погодилися батьки, тому придбана про всяк випадок автівка залишилася для них, і свого часу справді врятувала родину. Але Наталя стала шукати інші шляхи, і їй з донькою та подругою пощастило виїхати останнім евакуаційним поїздом з Маріуполя 25 лютого 2022. На пероні було багато чоловіків, вони прощалися з дітьми й жінками та плакали.
Потяг попав у бій – люди накривали дітей
На потязі Наталя бачила востаннє “Азовсталь” та річку – те, що відкривалося з вікна поїзда перед кінцевою зупинкою у Маріуполі десятки років. То були знакові та рідні краєвиди.
“Ти бачиш річку, довгий паркан навпроти неї, а саме тоді танки їхали цією дорогою, і я думала, щоб таке було, щоб всі ці хлопці повернулися, щоб все з ними нормально було – так я побажала їм, і думала, що, як я зараз бачу це, так і буду повертатися потягом, дивлячись на цю річку… Це завжди у твоїй пам’яті, коли ти під’їжджаєш до Маріуполя. У потязі ми попали в бій під Волновахою, потяг довго там стояв, і ми лежали на дітях, накрившись ковдрами. Але це був останній потяг, що поїхав, бо за нами перебили полотно. Десь два дні ми провели в дорозі, бо було багато зупинок, було так страшно. Ми приїжджаємо в Запоріжжя – а там сирени та вибухи. Приїжджаємо в Дніпро – і там те саме. “Тут ми не вийдемо. І тут ми не вийдемо”. Була ідея доїхати до родичів подруги у Дніпропетровській області – вже не пам’ятаю, де саме, але потяг там проходив. Ми не вийшли – це вже було моє рішення, що ми їдемо у Львів і до Польщі”, – пригадує Наталя.
Каже, що їжі та води з собою було дуже мало, не було можливості навіть вийти з вагона та взяти їжу у волонтерів, або навіть купити. Пасажири постійно цідили воду з бойлерів для дітей. До того ж, через стрес люди не відчували голоду.
У Львові вдалося сісти на останній автобус, що віз на кордон із Польщею. Там, посеред холодної зимної ночі, були великі черги, владнати ситуацію намагалися волонтери, люди штовхалися, доводилося сваритися та навіть битися, аби відстояти свої права. Через те, що донька має інвалідність, Наталі вдалося потрапити до пільгової черги. Каже, що після проходження українського кордону, на тілі було багато синців – така тісна черга була. Через пережиту напругу та стрес Наталя знепритомніла. На польському кордоні людей годували та обігрівали. Звідти Наталя поїхала у Краків.
Проєкт ВООЗ у Києві
У Польщі маріупольчанка на волонтерських засадах координувала психологічну “гарячу лінію”. Коли Наталя побачила, що українці повертаються на Батьківщину і залишаються, вона вирішила так само виїхати. Пригадує, що відчула просто неймовірні почуття, коли опинилася на рідній землі, їх не зіпсували навіть сирени у Львові.
В Україні психологиня дізналася про проєкт ВООЗ “Stress Management” про управління стресом, який базується на методі терапії “Acceptance and commitment therapy”. Під час співбесіди одразу порозумілася з організаторами і тепер координує у ВООЗ напрямок психологічних інтервенцій.
“Мій проєкт направлений на всі 48 мільйонів українців. Щоб вони отримали ці прості навички управління стресом, застосовували їх, робили так, щоб не дійти з цим до якихось menthal disorders — психічних порушень, або не зробили те навантаження, яке отримає наша медична система. Уявляєш, що буде, коли війна закінчиться?”, – пояснює важливість своєї роботи жінка.
Проте зізнається, що інтегруватись у столичну громаду їй важко, адже довелося змінити 10 разів місце проживання. У Києві спілкується з маріупольцями, ходить у київський квіз щосуботи. Роботі присвячує багато часу, завела собаку.
“Донька хоче навчатися саме у маріупольській школі. Ми пробували, до речі, саме в маріупольську школу онлайн, але щось не пішло – надто багато спогадів та мало освіти. Тому Настя навчається в онлайн-школі та дуже сумує за офлайном. Ми точно поїдемо в Маріуполь, коли його деокупують”, – ділиться Наталя.
Але каже, що все ж таки для себе вона окремо придбає автівку, аби ні від кого не залежати.
Портрет Маріуполя Наталя Яковенко намалювала би з морем та пірсом, адже саме на узбережжі проводила багато часу з осені до весни.
“Я дуже любила море, ці невеличкі пірси, там ці чайки… Тобто моя картина – це точно буде море і пірси, волнорізи. Звідки не можна стрибати, але всім чхати. Ти кидаєш чайкам їжу, і вони нальоту ловлять. А коли крига сходить з моря і нагромаджується, там ще більше чайок. Це просто моє було. І ти приїжджаєш, у місті смог, а від льоду така завжди свіжість холодна. Ніхто не забере в мене замерзлого моря, щоб хто зараз не робив там”, – каже маріупольчанка.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.