Переселенці з Маріуполя Петро та Христина Жукови створили бренд авторського чаю “Mounseа” у Львові. Вони також допомагають захисникам України та проводять благодійні збори.
Про свою омріяну справу та історію про пережите у блокаді вони розповіли проєкту “Портрети Маріуполя”.
Війну зустріли у потязі
Петро та Христина разом з 2018 року – тоді Христина приїхала у Маріуполь зі Львова і залишилася. Петро працював бариста і мріяв відкрити власний заклад.
“Я працював у кав’ярнях Маріуполя, багато спілкувався з іншими бариста, їздив по Україні, бував на фестивалях, чемпіонатах кави. Потім став займатись будівництвом, в мене був проєкт, на якому я мав заробити гроші, щоб відкрити свою кавʼярню, бо в нас була така ціль. Займався цим майже до останнього. Найсмішніше те, що та будівля вистояла, вона була за містом, а наша власна – ні”, – пригадує Петро.
Христина ж у Маріуполі планувала організовувати майстер-класи, культурні заходи, оскільки за фахом івент-менеджер. Коли ж вивчала нове для себе місто, відкрила гарний мурал про космос на школі 17, присвячений космосу, і почала збирати інформацію саме про мурали Маріуполя. Згодом дівчині вдалося створити інтерактивну мапу муралів Маріуполя.
За кілька днів до повномасштабного вторгнення рф Жукови поїхали в Іспанію на три дні, читали новини і турбувалися, чи не скасують літак в Україну. Жахливі події для них почалися вже в потязі з Одеси.
“23 лютого 2022 року ми сіли в потяг, аби дістатися додому. Ввечері ще подивились новини, задонатили на “Повернись живим” та лягли спати. Я був впевнений, що якщо розпочнуться бойові дії, то це буде на лінії зіткнення. Повномасштабного вторгнення я не очікував. Ми прокинулися від кіпішу – вагоном бігала провідниця і зганяла всіх. Ми стоїмо в Комиш-Зорі (Запорізька область), і вона каже: “Все, війна почалась, ми нікуди не їдемо”. Я думаю: “Ну напевно ми не доїхали до Донецької області, і нас туди не пустять, бо почались бойові дії”. А вона каже: “Ні, обстрілюють всю Україну”. А в нас вдома собака, родичі. Ми вийшли з думкою, що будемо добиратися авто-стопом, але розуміли, що весь трафік зараз буде звідти, і ми навряд чи знайдемо когось, хто б їхав навпаки в Маріуполь. Але вирішили діставатися хоч пішки. Потім потяг все-таки поїхав, тільки до Волновахи. І вже там зʼясувалося, що до Маріуполя ми таки поїдемо. В нашому вагоні залишалося тільки нас троє, разом з одним військовим, хоча спочатку до Маріуполя було пів вагона”, – розповідає Петро Жуков.
Далі на Жукових чекали страшні випробування – десятки днів під бомбами, життя без зв’язку, води, газу, тепла, готування біля під’їзду при вибухах.
Від смерті врятувала хвилина
Страшним моментом був день, коли Христина піднялася з собакою на четверний поверх у квартиру, і тоді будинок обстріляли з “Градів”.
“Потрапили в дах будинку, за будинком, ну і все навколо постраждало від обстрілу. Ми сховалися у під’їзді, були всі в штукатурці. В той момент сусідка за стіною починає голосно кричати на весь будинок. Я на четвертий поверх піднявся десь за секунду. В нас просто повилітали вікна, вся квартира була в уламках, але всі були цілі. Це було найстрашніше. Це було 11 або 12 березня”, – каже Петро.
Христина ж пригадує момент, коли просиділа над конфоркою біля плити, аби нагріти чаю чоловіку. Тоді вже якраз закінчувався газ, вогник йшов маленькою цівкою. Чоловік пішов по воду, і дівчина дуже хотіла подбати про нього. Каже, що тоді відчула просто надломленість, роздумувала, як взагалі можна буде виїхати, якщо не може навіть впоратися з вогнем. І тоді, коли “Гради” влучили у будинок, вона хотіла лягти на нове ліжко в квартирі і буквально за хвилину вийшла з кімнати. В той момент там і повилітали вікна.
Важка дорога з облоги
З Маріуполя родина Жукових змогла вибратись 15 березня. Їм вдалося скооперуватися з сусідами, з якими спільно готували їжу на весь під’їзд, шукали дрова, воду. З’ясувалося, що відкрився “зелений коридор”, і сусід запропонував поїхати до себе на дачу на Білосарайську Косу (селище під Маріуполем). Звісно, актуальної інформації, де ворог, у них не було, але хотілося вирватись кудись за місто. Єдине, що знали маріупольці, – у людей на Косі була електрика і зв’язок.
“Ми з цією думкою почали збиратись, сусідам з інших підʼїздів сказали, щоб збирали дітей, щоб забити ними машину, щоб вивезти їх. Вони сказали: «Ні, ми або їдемо всі, всією командою, або не їдемо». Це були слова, які змусили нас з ними виїхати. Ми зібралися, нам допоміг родич сусідки зі своєю машиною, і двома машиною людей вивезли”, – пригадує Петро.
З собою Жукови брали не речі, а продукти. На місці одразу поставили на зарядку телефони, додзвонилися рідним. Там, на Косі, маріупольці довго шукали автівку для виїзду і пробули на одному місці тиждень. На будівлі, де вони жили, був український прапор. Але в одну з ночей невідомі люди його зняли, і це стало сигналом для Жукових. До того ж, окупанти почали ходити по хатах і перевіряти людей, їхні телефони.
Наші герої дісталися Бердянська, звідки людей забирали евакуаційні автобуси, записалися у чергу. У пункті допомоги Петра та Христину напоїли чаєм і дали печиво. Але з’ясувалося, що автобуси не пускають у Бердянськ, і до них треба доїхати. Коли ж і ця перешкода була подолана, дорога до Запоріжжя зайняла 36 годин. А звідти поїхали до Львова. Загалом же Жукови провели в окупації 29 днів.
У Львові здійснили мрію про власний бренд
У Львові маріупольці і створили свій бренд авторського чаю “Mounsea”. Адже це була ідея, яку довго обмірковував Петро. На новому місці він знайшов рішення, як її втілити, розробив рецепти фруктового чаю і відкрив з Христиною ФОП.
Чимало поціновувачів чаю у Львові та загалом в Україні вже скуштували цей напій саме від бренду “Mounseа”. Петро та Христина роблять свій чай із сублімованих компонентів – заморожених та висушених ягід і фруктів. Родина Жукових має інтернет-магазин у соцмережах.
“Петро – дуже творча людина, йому не треба працювати на когось, а треба працювати з собою, на себе. Він просто такий – має мрію, та йде до неї. Але інтегруватись у місцеву громаду не вийшло. Після деокупації ми будемо першими, хто прибіжить у Маріуполь. Я вже записалася в добровольці, щоб відбудовувати місто!”, – додає Христина Жукова.
Родина планує відродити дороге серцю місто і каже, що Маріуполь – це все одно домівка, хоч і зруйнована. Христина, хоч побувала у різних містах України, каже, що своїм містом відчула саме Маріуполь.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.