У Маріуполі Світлана Шкурко працювала у відомому Центрі спорту та відпочинку “Аляска” шеф-кухарем. Без сліз не може про це говорити – рідному закладу присвятила сім років, була там з самого відкриття. Мріяла працювати до пенсії у прекрасному колективі. До того ж три роки поспіль Світлана їздила на кулінарний чемпіонат України, представляла регіональну кухню Донеччини та кожного разу отримувала нагороди. Світлана розробляла у мирний час унікальні авторські страви з неповторним смаком.
Окупанти не давали прибирати тіла
“24 лютого 2022 я прокинулася о 7 ранку, поставила каву й відкрила на смартфоні TikTok – #війна… Гортаю стрічку, знов – #війна… Вмикаю телебачення – #війна. Почала будити чоловіка, кажу “Тьомо, що таке, що сталося, нічого не розумію”. Дізнаємось, що місто бомблять. А ми жили на околиці Маріуполя, у селищі Моряків, дещо віддалено. Дзвонять знайомі, кажуть, що в аеропорт приліт, у когось осколкове поранення, є загиблі. Ми зриваємося, забираємо дітей до себе, деякий час перебували вдома, ховалися. Зв’язку немає, виїхати складно, ти не знаєш, що коїться. Ці “асвабадители” кажуть: “Та там все захоплене, зараз все пройде та буде добре, нікуди не їдьте. А якщо хочете, то їдьте у Донецьк та на Ростов”. І я кажу: “Знаєте що?!”. І ми вирішили їхати”, – пригадує свій виїзд з міста у березні 2022 жінка.
З Маріуполя вона виїхала 16 березня. На шляху з облоги родина Шкурко заїхали у Розівку Запорізької області, до матері Світлани. Жили декілька днів, шукали, як заправити автівку, адже бензин продавали по $100 за каністру. Маріупольці на власні очі бачили тіла загиблих людей та захисників між Кальчинівкою та Краснівкою, окупанти не давали їх прибрати, казали: “Моліть Бога, що ми не дали їм вийти з поля і всіх їх в полі положили, а не в селі разом з вами”. На відрізку до Запоріжжя у Пологах довелося пройти сім блок-постів, усюди заміновані поля. Окупанти перевіряли все, що тільки можна: телефони, речі, навіть витрушували дитяче харчування.
Початок нового життя у Тернополі
З собою Світлана взяла небагато – свій кітель, мінімальний пакет документів, якісь речі. Головне було, що діти поряд. Зізнається, що після пережитого життя сприймає зовсім по-іншому, тепер вже немає мети заробити на будинок, машину тощо, почала цінувати те, що має.
“У Тернопіль ми колись приїжджали на відпочинок. По дорозі з Маріуполя не могли знайти житло, ми просто їхали по Україні й все. Були у Кривому Розі, Вінниці, Івано-Франківську, Ужгороді і ще багатьох містах. Усюди по пару днів, зупинялися у пошуках житла й не могли його знайти. І потім почали їхати назад. В Тернополі просто свята жінка підійшла і каже: “Йдіть до мене жити”. Я тоді просто сиділа на вокзалі та плакала, переживала за дітей. Адже їм було потрібне нормальне життя. І та жінка нас забрала до себе, поселила у літній кухні. І так ми жили три місяці там. Потім ця жінка допомогла знайти квартиру нам та моїй сестрі, яка потім змогла виїхати з окупації”, – каже Світлана.
Деякий час маріупольчанка приділяла племінникам, але потім знайшла сили повернутися до улюбленої справи. Зараз Світлана Шкурко працює в одному з закладів Тернополя, про свою роботу розповідає з захопленням. Каже, що на новому місці її прийняли добре. Кухарем також працює і її чоловік Артем.
Аби допомогти ЗСУ, Світлана придбала сушарку та для захисників Бахмута робить суху їжу – м’ясо, горіхи тощо, відправляє на Донеччину. Загалом ця справа об’єднала 65 людей, створилася практично громадська організація. Також у Тернополі влаштувалися і діти.
На портреті Маріуполя Світлана Шкурко намалювала б очі багатьох людей, які пройшли через пекло, бачили весь жах та втратили своїх рідних. Очі, які, як дзеркало, відображають біль за пережите та радість, що комусь пощастило врятуватись.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.