Викладач естрадного співу Маріупольського фахового коледжу культури і мистецтв Євген Волошин після евакуації з блокади відновив свою діяльність у Києві. Все життя він прожив у Маріуполі та планував і надалі залишатись у ньому, але війна внесла свої корективи. Його батько Анатолій Волошин з перших днів пішов в оборону міста і тільки нещодавно був звільнений з російського полону.
Проєкт “Портрети Маріуполя” дізнався особисту історію Євгена Волошина та про те, як йому вдалося інтегруватися у київську громаду. У столиці наш герой навчає співу дітей у мистецькому ліцеї “Зміна”.
Ховався у підвалі церкви й не знав, що відбувається з містом
Чоловік каже, що тривожні передчуття серед його оточення були ще напередодні, усі обговорювали новини. Але, коли 24 лютого 2022 року Євген прокинувся і почув вибухи, вони не були незвичними, лише досить близькими. Розповідає, що маріупольці чули вибухи під Талаківкою, Павлополем і знали – за 20 км йдуть бойові дії на лінії зіткнення. Коли ж Євген відкрив стрічку новин та соцмережі, зрозумів — війна тепер по всій Україні.
Батько Євгена в свої 64 роки не зміг залишитись осторонь і пішов у тероборону Маріуполя, захищав місто до кінця. У березні 2023 року він був визволений з російського полону.
Таким чином Євген Волошин залишався вдома сам до 3 березня, електрики вже не було, телефон не працював, запаси продуктів закінчувалися. Євген почав шукати знайомих, аби виїхати з району “Аеродром” у центр міста. Шлях був частково на автівках, частково пішки. Так маріуполець покинув рідну оселю назавжди.
“Я не знав, що відбувається в принципі. Бачив, що кудись прилетіло, десь вибухи були. Але коли я виїхав в місто 3 березня і побачив воронки, для мене це був шок, я думав, що ситуація набагато краща. Потім я був у підвалах церковних приміщень, це була центральна баптистська церква на Карасівській. Їжу готували спочатку на газі, потім на вогнищі, у підвалі було до 200 людей. І якщо ви чули про п’ятьох волонтерів, в чий автобус потрапила міна, і вони живцем згоріли — я був саме з ними. Вони загинули 9 березня 2022, до того дня я з ними спілкувався. Коли 9 березня мені довелося покинути цю будівлю, і мене забрали до церкви на Морський бульвар, ми дізналися про смерть цих людей. Ми товаришували, в одного з чоловіків, Сергія Савельєва, дружина 12 років була моєю ученицею. Я дуже сильно переживав через це, і ця подія сильно закарбувалася в мене в памʼяті”, — пригадує маріуполець.
На Лівобережжі Євген перебував також у підвалі церкви. Сюди йшли люди з усього району по воду, перед вторгненням неподалік вибурили свердловину. І хоча вода була морська та солона, не питна, її вистачало для побутових потреб. Оскільки вибору не було, на ній також готували їжу, кип’ятили, доводилося і розігрівати сніг.
“Памʼятаю, що ми не купались два тижні. Потім, коли я виїхав з Маріуполя 15 березня 2022 року і приїхав у Дніпро, я став під гарячий душ, і це для мене було як якесь відкриття. Починаєш цінувати заново всі блага, які є у людей. Ніхто не підозрював, що таке буде з Маріуполем. Ми думали, що буде щось типу 2014 року: на околицях постріляють, і все заспокоїться. До таких масштабів ніхто не був готовий, і я перед усім. Ми два тижні сиділи в підвалі та не знали, що взагалі відбувається в Маріуполі. Я побачив всі руйнування тільки тоді, коли вийшов з підвалу 15 березня і ми почали виїжджати, і це був шок. Ще більшим шоком стала трагедія у Драмтеатрі”, — каже Євген.
Батько у полоні
Справжнім випробування для нашого героя став період, коли рідний батько Анатолій був у полоні. 10 місяців невідомості, теракт в Оленівці, де по списках СБУ той перебував — на емоціях маріуполець зробив пост про загибель батька. Врешті решт з’ясувалося, що захисника “Азовсталі” відвезли у Свердловськ на Луганщину, і він живий. 7 березня 2023 року після звільнення з полону батько подзвонив до сина: «Так, я був в Оленівці, але за місяць до вибуху нас вивезли у Свердловськ».
“До цього я завжди був в напрузі, не знаючи жодної інформації. Ми звертались до Червоного хреста, до всіляких служб. Мені особливо сподобалося, як я зателефонував один раз у Червоний хрест, продиктував дані батька, і потім через два місяці вони дзвонять і питають: «У вас ніякої інформації нема про вашого батька?». Я кажу: «Вибачте, як я повинен був її дізнаватись?». Вони: «Ну, можливо, його звільнили?..». Тобто люди, я так зрозумів, не займаються цими питаннями, до них звертаються, але…”, — розводить руками Євген.
У полон росіян його батько потрапив у квітні минулого року, під “Азовсталлю”.
Нове життя у Києві
Після виїзду з Маріуполя Євген Волошин поїхав у Закарпаття, там його прихистили друзі. Викладав спів та початкову англійську у благодійній школі для ромських дітей. У вересні ж переїхав до столиці. Каже, що у Києві робота сама знайшла його, оскільки багато викладачів виїхали, місто потребувало фахівців. Так маріуполець продовжив діяльність у мистецькому ліцеї “Зміна” та у приватній школі-студії, навчає як дітей, так і дорослих.
“Я дуже радий тому, що в такий час люди хочуть співати. Особливо в студії — приходять дорослі люди і кажуть: «Для нас це віддушина». Мені дуже важко було взагалі слухати музику в 2022 році. 24 лютого почалась війна, і я місяць взагалі не співав. Та згодом я трохи відтанув, і музика стала рідною, як і раніше. Я відчуваю тут себе прийнятою людиною. Я в захваті від колективу нашого мистецького ліцею “Зміна”, дякую за те, що прийняли мене практично як свою людину. Таке враження, що я тут і жив, і працював – для людей немає різниці, звідки ти”, – розповідає про інтеграцію у нову громаду Євген Волошин.
Київ нагадує нашому герою Маріуполь багатьма моментами: комфортом, розвиненим транспортом. Вважає, що це досить круто, що рідне місто нічим не відрізнялось від Києва. Маріуполь Євген намалював би таким, яким бачив у день виїзду — зі зруйнованими будинками, загиблими на бульварі Меотиди… Ця картинка запам’яталась йому на все життя.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.