Маріуполець Ігор Вінський провів в окупованому місті 31 день. Йому довелося рятуватись на території пансіонату у Приморському районі й через інформаційну блокаду не розумів, що місто оточене росіянами.
Проєкту “Портрети Маріуполя” він розповів свою історію і про те, як через війну втратив улюблену колекцію україномовних фільмів та сенс життя.
У Маріуполі Ігор Вінський працював на “Азовмаші” де збирав газові котли, пакував і відвантажував газові та електричні пічки, а коли “товари народного споживання” “закрили”, то обробляв зварні шви на залізничних вагонах. Захопленням Ігоря було колекціонування мультфільмів та закордонних серіалів на жорстких та оптичних дисках українською мовою, самостійно їх записував з програми ТБ, брав участь у фінансуванні фанатського озвучування американського серіалу. Але початок війни у 2014 році вплинув на матеріальні можливості Ігоря, і він сконцентрувався на трекерах, шукав HD та Blu-Ray відео і додавав українське озвучення.
Повномасштабне вторгнення докорінно змінило життя маріупольця.
“Найстрашнішою була ніч з 26 на 27 березня 2022, коли сусідній будинок на роботі – а я жив вже на своєму робочому місці в пансіонаті, і біля нас був будинок, який в народі називають “Тарутинським”, в нього потрапили ракети. Ми жили в інформаційному вакуумі, я думав, що от-от росіян поженуть і не доведеться виїжджати. Але виявилось, що не погнали. Ми лежали в їдальні, і я чую такий свист… Думаю, чи літак знижується… Потім, вже пізніше, коли почитав, як люди описували ті події, зрозумів, що за звуком, то скоріш за все були ракети. На щастя, ми не постраждали. Найстрашніше те, що… От ці ракети з’явилися майже одразу після того, як 26 березня 2022 ввечері на територію заїхала машина з військовими, я сидів біля вогнища, думав, підійдуть, запитають, але їх це не цікавило. Вони ходили по тому будинку — і от, ракети. А звідки, від кого дізнались? Тобто, навели та здали свої, хтось з мешканців, хто ще? Це і було страшно”, – ділиться Ігор Вінський.
Перебував маріуполець у пансіонаті для ветеранів війни і праці на Приморському бульварі до 27 березня 2022. І після цього обстрілу йому здавалося, що живе останній день. Через відсутність інформації не розумів, що місто повністю оточене росіянами. За щасливою можливістю вдалося виїхати з Маріуполя, думав, що прямує на територію України, але Юр’ївка (селище неподалік Маріуполя) виявилася також окупованою.
Тимчасово зупинилися в таборі “Сонячний” у Юр’ївці. Ігор дізнався від людей навколо, що для виїзду з тимчасово окупованих територій треба поїхати до Мангушу та записатися на фільтрацію до окупантів. Проходити її Ігорю Вінському було небезпечно, адже він був колишнім “рухівцем” і навіть писав заяву до ОУН в юнацтві.
Працівниця “Сонячного” допомогла зв’язатися з волонтером. Той, своєю чергою, пообіцяв довезти до Запоріжжя. Заздалегідь маріупольці видалили дані з телефонів – на блок-постах окупанти перевіряли мобільники, роздягали чоловіків і казали на прощання пару лагідних. Сама ж дорога проходила, як потім зрозумів Ігор, по “зеленому коридору”.
“Після деокупації хочу повернутись в Маріуполь. По-перше, сподіваюсь, що будинок вистоїть. А так, як я зараз живу — це не життя, це просто існування. Я бачу, що люди ходять задоволені, посміхаються, сміються, але мені якось нема чому радіти. Я можу припустити, що це в них награне, що вони так маскують свій справжній стан і настрої. В Маріуполі принаймні була робота, було те, що я любив”, – ділиться Ігор Вінський.
Зараз чоловік мешкає у гуртожитку для переселенців в м. Дрогобич.
– Мій моральний стан зараз пригнічений, умови проживання некомфортні, виживати допомагає гуманітарка від різних організацій. Рідну домівку в Маріуполі обікрали, зникла унікальна колекція фільмів і мультфільмів, яку я створював багато років поспіль… Але плекаю мрію, щоб місто звалося українською “Маріюпіль”, – щиро говорить Ігор Вінський.
Портрет рідного Маріуполя він намалював би із курганами біля Кальчика та з маленькими квітками в українських національних кольорах.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.