Маріупольчанка Лідія Алагірова провела 60 днів в окупації. Під час облоги приморського міста вона мешкала між драматичним театром та пологовим будинком, які так жорстоко нищили росіяни. Вижити в епіцентрі трагічних подій вдалося дивом та завдяки сусідам, які розгрібли завали її знищеної квартири та визволили з пастки.
Свою історію Лідія Алагірова розповіла у проєкті “Портрети Маріуполя”.
Жити було в кайф
До повномасштабного вторгнення рф у Лідії було чудове життя – вона працювала на залізниці фахівцем з питань цивільного захисту. Їй підпорядковувалася велика ділянка від маріупольського порту до Волновахи, жінка регулювала питання залізничного сполучення з ДСНС та місцевою владою.
“Місто Маріуполь взагалі надихало, мені здається, що я там не працювала, а кайфувала. Ми завжди брали участь у всіх міських заходах і театральних подіях”, – ділиться Лідія Алагірова.
Водночас з 2014 року маріупольці, за її словами, бачили військових і тому не відчували великого страху перед навалою росіян.
60 днів пекла в окупації
Найстрашніший день в житті Лідії стався тоді, коли поряд з її будинком росіяни скинули дві бомби. Лідія з донькою сіла пити чай і, коли сталися вибухи, жінка встигла відбігти, а дівчинку хвилею відштовхнуло в коридор до неї. Каже, якби на секунду раніше спустилися б з квартири у підвал, то зі сходами та чужою квартирою їх би просто знесло. Мати та доньку врятували сусіди, які розгрібли завали та допомогли вибратися. Фактично квартири Лідії вже не було.
Востаннє в Маріуполі вона була 25 квітня. Оскільки лінія фронту близилася саме до центру, мешканці Центрального району та люди, що знаходили там порятунок, виїжджали з облоги з великими труднощами. До того ж чималу роль грала відсутність зв’язку.
Лідія разом з донькою спустилися до залізничного вокзалу і потім вздовж моря пішли пішки в Урзуф. Далі дорога була у Бердянськ та Запоріжжя.
Ключі викинула у море
Маріупольчанка зізнається, що вирішила не зберігати ключі від знищеного житла. Аби повернутися, як це роблять туристи, Лідія кинула ключі у море.
“Ми пішли проститися з Азовське морем – я знала, що завтра ми будемо вирушати, і хотілось якось обійнятись з ним, насититись ним, залишитися. Люди кидають монетку, щоб повернутися на море. Монеток в мене не було на той час, залишалися тільки ключі від квартири, якої вже не було. Я вирішила викинути ключі, щоб повернутися додому. Звісно, я хочу, щоб мій дім був біля моря”, – ділиться почуттями жінка.
Шлях з окупації був важким і тривалим, доводилось дбати про безпеку себе і дитини. Але дорога до Запоріжжя все ж таки була подолана. Звідти Лідія Алагірова виїхала на потязі “Запоріжжя – Київ”. При цьому роздумів, де саме розпочинати нове життя навіть і не було.
Обрала життя та сонце
Маріуполь для Лідії Алагірової був гарним сучасним містом. Сюди вона переїхала, тут були класні моменти та народилась улюблена донька. До речі, саме творчий потенціал дівчинки допоміг подолати морально важкі хвилини під бомбардуваннями. Донька починала тоді співати, малювати тощо.
У Києві Лідія продовжила роботу в “Укрзалізниці” і каже, що оскільки залишається в Україні, відчуває себе вдома.
“Обирати життя навчила війна. В тій темряві, коли ми не бачили сонця, обирати світло. Я працюю на відповідальній посаді в Управлінні залізниці нашої країни, продовжую також брати участь в культурному житті столиці. Раніше вважала, що я більше мама, зараз вважаю, що я більш особистість – саме я, Лідія Алагірова”, – додає жінка.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.