Розповідь Ольги Порохня проєкту “Портрети Маріуполя” – про виживання у Лівобережному районі Маріуполя, який першим захопили та відрізали від усього міста росіяни. Про біль та хвилювання за рідних, з якими немає зв’язку, про те, як під бомбами усвідомлюєш сенси життя по-іншому. Коли бажання вижити саме заради найдорожчих людей відчуваєш ледве не фізично. Кожен день тоді був, як останній.
54 дні окупації
Ольга Порохня все життя прожила в Лівобережному районі – тут пройшло її дитинство, щасливі дні юності, кохання, тут вона жила вже з чоловіком та донькою. Ольга знала кожний куточок Лівобережжя, відчувала аромат моря, милувалася ним під час прогулянок на Морському бульварі та насолоджувалася хвилями на пляжі. Працювала ж маріупольчанка в ювелірній мережі продавцем-консультантом.
В окупованому Маріуполі вона з чоловіком провела 54 дні. Найстрашніший день для неї стався вже 2 березня – тоді згоріла її квартира.
“Почався такий сильний обстріл. Чоловік ще зранку пішов на чергування до комбінату “Азовсталь”, я залишилась сама вдома з маленькою собачкою, а діти були на своїй квартирі. І цей потужний обстріл, щось таке проблиснуло, і ми загорілися. 22:00, темно, я чую, що сусіди почали бігти по сходах, вискакую та питаю: “Що, в нас пожежа?”. Вони: “Так, хапай речі та швидко на вулицю!”. І пожежа почалася з мого стояка. І це було щось неймовірне, благо, що о 10 вечора вже не було обстрілу. Ми постояли на вулиці, думаємо, що робити? Я жила на площі Перемоги, і через два будинки від нас була база “Азову”. Ми думали, що їх, само собою, будуть обстрілювати, і все буде падати й на наші будинки – так і було”, – пригадує Ольга Порохня.
Тоді, коли будинок горів, вже не було зв’язку з дітьми, жінка лише запам’ятала з їх повідомлень, що діти по дорозі додому забігли у сховище. Після цього більше не було ніяких звісток про доньку та її чоловіка. І це було дуже страшно.
“На фільтрації фотографували, як злочинців”
15 квітня окупанти встановили слабкий вай-фай на Лівобережжі, й Ольга кожного дня ходила до магазину його “спіймати”. 19 квітня 2022 вона отримала повідомлення “Мамо, мамо!” – і ніби почула свою дитину.
“Я там ледь не втратила свідомість. Постійно я думала, що вони живі, мають бути живі – так і виявилось. Постійно думала, що заради них я буду жити. І це стало для нас ключовим моментом – діти живі, вони 3 березня змогли поїхати з Лівого берега в центр, там були біля університету до 14 квітня, і вже звідти згуртувалися й на машині виїжджали. Вони пережили цей приліт до пологового, до інституту, теж там страхіття натерпілися, але вони змогли виїхати на Запоріжжя і зупинилися на той момент у Кривому Розі”, – ділиться героїня.
Виїзд Ольги з Маріуполя був складним – автівку у гаражі завалило, довелося йти на МКР Східний, а потім пішки до першого евакуаційного відділку, у Безіменне. Звідти на автобусах маріупольців повезли на фільтрацію у Старобешеве.
“Там ми провели цілу добу, очікуючи цю фільтрацію, це таке приниження, не хочеться згадувати. Нас фотографували як злочинців, брали відбитки, перевіряли телефони, всі наші дані. Потім нас посадили в автобуси, і ми вирішили, що вже будемо їхати в Україну через днр та росію і потім через Європу. Ми доїхали до Таганрогу, там переночували, потім своїми силами брали квиток до москви, там наймали перевізника, і він довіз нас до кордону”, – розповідає про важкий шлях евакуації з Маріуполя Ольга.
Зізнається, що на території ЄС стало дещо легше, але материнське серце прагнуло побачити дітей після великої та важкої розлуки, хотілося до рідних.
“Я бачила Маріуполь і світлим, і розбитим”
Так родина Порохня повернулися в Україну, чоловік, який хворіє на астму, занедужав пневмонією, за медичною допомогою звернулися до лікарів столиці. Квартиру у Києві надали рідні, до того ж тут була і донька: так маріупольці і залишилися у місті. Після пережитих жахіть кілька місяців маріупольці приходили у себе, а вже у вересні 2022 Ольга влаштувалася за фахом, чоловік працює на критичній інфраструктурі.
Інтегруватися у нову громаду вона допоки не змогла – жінка дуже хоче повернутися додому, навіть попри те, що рідний будинок окупанти демонтували взимку.
Історія записана в рамках проєкту “Портрети Маріуполя”, який реалізується ГО “Простір Марії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.